Право як приватне благо

Відповідь Тайлеру Коуену про економіку анархії

Уявіть собі суспільство без уряду. Фізичні особи купують захист для себе та свого майна у приватних фірм. Кожна така фірма стикається з проблемою можливих конфліктів з іншими фірмами. Приватні поліцейські, які працюють в охоронній агенції, яку я наймаю, можуть вистежити грабіжника, який викрав моє майно, лише для того, щоб виявити, коли вони спробують його заарештувати, що він теж наймає якусь охоронну агенцію.

Існує три способи розв'язання цієї проблеми. Найбільш очевидним і найменш ймовірним є пряме насильство — мінівійна між моєю агенцією, яка буде  намагатися заарештувати грабіжника, та його агенцією, яка буде намагатися захистити його від арешту. Дещо більш вірогідний сценарій — це переговори. Оскільки війна коштує дорого, агенції можуть включити в контракти, які вони пропонують своїм клієнтам, положення, згідно з яким вони не будуть зобов’язані захищати клієнтів від законного покарання за їхні фактичні злочини. Коли виникатиме конфлікт, обидві агенції повинні будуть визначити, чи буде обвинувачений клієнт одного визнаватися винним і передаватися іншому.

Ще одним набагато привабливішим і більш вірогідним рішенням є попередньо укладений договір між агенціями. За цим сценарієм, будь-які дві агенції, які зі значною ймовірністю можуть зіткнутися із такими колізіями, зможуть домовитися про арбітражну агенцію для їх вирішення  — приватний суд. Правові норми, згідно з якими можуть вирішуватися такі суперечки, можуть бути явними або неявними в їхній угоді.

За цих обставин і правоохоронні органи, і закон є приватним товаром, створеним на приватному ринку. Правоохоронні органи створюють правозастосування та продають його безпосередньо своїм клієнтам. Арбітражні органи створюють право та продають його охоронним агенціям, які перепродують його своїм клієнтам як один з елементів набору послуг, які вони надають.

Однією з привабливих рис такої системи є те, що звичайні економічні аргументи на користь ефективності ринкових результатів застосовуються до правової системи та правил, які вона створює. Щоб зрозуміти чому, уявіть собі, що є певна зміна правових норм, які на цей момент переважають між двома правоохоронними органами, що може принести чисту вигоду їхнім клієнтам. Якщо це вигідно обом групам клієнтів, тоді в інтересах охоронних агенцій або переконати свою арбітражну установу внести зміни, або перейти до тієї, яка дотримується кращого набору правил. Якщо це приносить користь клієнтам однієї  агенції, але накладає витрати на клієнтів іншої, причому чисті витрати менші за чисті вигоди, тоді в інтересах обох агенцій погодитися внести зміни, а той, хто програє, отримає компенсацію безпосередньо або через інші зміни в правових нормах. На практиці, оскільки арбітражні установи спеціалізуються на правових нормах, ми можемо очікувати, що вони намагатимуться розробити кращі правові кодекси в процесі конкуренції за клієнтів. Результатом може бути набір правових кодексів, які є економічно ефективними в загальноприйнятому розумінні.[1]

Хоча ця аргументація передбачає ефективний набір правових кодексів, але вона не розкриває нам його. Юридичні норми мають як розподільні, так і розмежувальні наслідки. Уявіть собі, наприклад, що агентство X і агентство Y представляють клієнтів з різними смаками в правових нормах. Можливо, клієнти агенції X підтримують смертну кару, а клієнти агенції Y виступають проти неї. Аргументація попереднього абзацу передбачає, що будь-яка група отримає ту правову норму, якій вона надає перевагу. Але там не говориться про те, яка агенція повинна буде заплатити іншій, щоб добитися свого в суперечках між їхніми клієнтами. Чи доведеться X платити Y, щоб отримати їхню згоду на розгляд спорів між їхніми клієнтами в професійному суді з питання смертної кари, чи Y повинен буде платити X, якщо вони захочуть суду проти смертної кари? Я описав логіку переговорів, але не відправну точку — стандартні правила, згідно з якими будуть розроблені взаємовигідні зміни.[2]

Відповідь полягає в тому, що вихідною точкою розподілу є вирішення двосторонньої монопольної гри між агенціями. Кожна агенція може погрожувати відмовою погодитися з будь-яким арбітром, що може призвести як до втрат через випадкове насильство, так і принаймні до  переговорів, щоб уникнути насильства. Кожен знає, що інший може віддати перевагу навіть досить несприятливому набору правових норм, а не відсутності угоди взагалі. Ця ситуація подібна до переговорів про управління об’єднанням або переговорів щодо визначення кордонів, торгової політики тощо між сусідніми країнами. Хоча немає хорошого теоретичного пояснення того, що саме визначає результат двосторонніх монопольних переговорів, досвід показує, що зазвичай існує певна досить ефективна рівновага. Більшості профспілкових фірм вдається залагодити свої розбіжності без тривалих страйків, і більшість країн більшість часу перебувають у мирі з більшістю своїх сусідів.[3]

Таким чином, ми можемо уявити собі ринок права як такий, що починається із набору правил за замовчуванням між кожною парою охоронних агенцій, що є результатом переговорів через погрози не погодитися з арбітром. Потім агенції домовляються про ефективний набір правил. Якщо зміна приносить користь обом, вона може відбутися без додаткових платежів. Якщо зміна подобається лише одній агенції, вона мусить заплатити іншій достатньо, щоб отримати її згоду. Результат розподілу є результатом неявної гри погроз між агенціями; результат розмежування є результатом (логічно наступної) переговорної гри для переходу від початкової точки до межі Парето.

Досвід показує, що в подібних іграх із взаємними погрозами існує величезна інерція. Національні кордони не пересуваються ні на півмилі в той чи інший бік кожного разу, коли одна нація стає трохи багатшою або трохи могутнішою. На практиці анархо-капіталістичне суспільство, ймовірно, буде побудовано не стільки на грі безперервних взаємних погроз, скільки на грі взаємних погроз, яка розігрувалась у далекому минулому. Це свідчить про те, що після встановлення початкової рівноваги успіх охоронної агенції базуватиметься головним чином на її здатності забезпечити захист своїх клієнтів, а не на її здатності перемогти суперників у відкритій війні.

Хоча одна фірма завжди може погрожувати вийти з арбітражної угоди з іншою, якщо умови не будуть переглянуті заново, такі погрози навряд чи будуть поширеними або успішними. Інші агенції мають сильний стимул наполягати на тому, щоб переговори базувалися на чинних правилах, щоб запобігти витратам на безперервні перегляди та насильству, коли переговори зриваються.

Зараз я описав анархо-капіталізм так, як я вважаю, що він може функціонувати в сучасному суспільстві.[4] Які у Коуена причини, щоб вважати, що такі установи можуть бути нестабільними?

Коуен (1992) пише:

"... аргументом є те, що сценарій Фрідмана не є незалежною альтернативою. Конкуруючі закони є стабільними, лише якщо вони еволюціонують у домінуючу агенцію чи арбітражну мережу ... .

Агенції можуть уникати війни на користь арбітражу та міжвідомчої співпраці. Відомства можуть заздалегідь домовитися, як вони будуть вирішуватися міжвідомчі конфлікти. Загальні  стандарти можуть застосовуватися до злочинності, покарання та кримінальних процедур у разі виникнення суперечок... .

Може виникнути систематична арбітражна мережа, яка сприятиме впорядкованому застосуванню закону. Хоча внутрішньовідомчі конфлікти можуть вирішуватися інакше, ніж міжвідомчі конфлікти, суспільство фактично матиме єдиний правовий кодекс. ... Принаймні агенції дотримуватимуться арбітражу вищого порядку. ..."

Поки що я згоден з Коуеном [5] за умови, що акцент буде зроблено на останньому реченні та визнається, що описане є рівновагою, а не обмеженням. Компанії майже завжди дотримуються арбітражу, тому що це майже завжди в їхніх інтересах. Однак, оманливо описувати це як єдиний правовий кодекс, оскільки правових кодексів може бути стільки ж, скільки є пар агенцій.[6]

Різниця між ринковою рівновагою та обмеженням не є просто словесною. Розглянемо аналогічний випадок звичайного конкурентного ринку. Економічна теорія говорить нам, що фірми, які продають ідентичні товари, будуть виставляти однакову ціну. Це не означає, що фірми не можуть змінювати свою ціну, якщо бажають, або що зміна однією фірмою якимось чином змусить кожну іншу фірму внести ідентичні зміни. Навпаки, аналіз того, якою буде ціна, залежить від припущення, що кожна фірма вільна встановлювати будь-яку ціну, яку вона бажає, і виводить як існування, так і рівень загальної ціни з цього припущення. Подібним чином, охоронні фірми за анархо-капіталізму домовлятимуться про арбітрів для вирішення суперечок між ними, але це буде наслідком їхньої поведінки, спрямованої на максимізацію прибутку, а не обмеження. Той факт, що вони можуть вільно відмовитися від арбітражу, є одним з елементів, які визначають, якими будуть фактичні умови арбітражу.

Потім Коуен пише:

"На відміну від ультрамінімального стану Нозіка, мережа складається з більш ніж однієї фірми... Наявність мережі породжує договірні відносини, які спонукають фірми поводитися кооперативно, ніби вони одна велика фірма. Чи є спільна арбітражна мережа “однією великою фірмою" чи "великою кількістю дрібних фірм, що співпрацює" - це насамперед питання семантики. Мережу з таким же успіхом можна вважати однією фірмою з окремими підрозділами, які певною мірою конкурують. Кожен підрозділ має власний набір залишкових позивачів, але поведінка підрозділів обмежена інтересами всієї мережі".

Наскільки я можу судити, це остаточне твердження ніде не виправдане, і я вважаю, що воно невірне. Те, що Коуен описує як «мережа», — це просто набір приватних фірм — охоронних та арбітражних агенцій — пов’язаних великою кількістю контрактів. Кожна пара охоронних агенцій має контракт із визначенням арбітра для вирішення спорів між їхніми клієнтами, і кожне охоронна агенція має контракти з одним або декількома арбітражними агенціями, в яких визначаються умови, за якими вони будуть розглядати спори з іншими визначеними охоронними агенціями.

Ніщо в цій ситуації не вимагає або не означає, що єдина фірма контролює все, ані щось аналогічне одному. Мережа, яку я описав, не має органу, який приймає рішення. Її «рішення», набір правових кодексів, які вона виконує, є результатом незалежних рішень щодо отримання прибутку окремими фірмами та переговорів між парами фірм. Ніщо в логіці ринку захисту та арбітражу не означає, що результат максимізує сумарний прибуток фірм, як, здається, стверджує Коуен. Дійсно, звичайна економічна теорія припускає, що в стані рівноваги цей ринок, як і будь-який конкурентний ринок, не принесе фірмам, які його складають, нульовий прибуток.

Розглянемо аргумент Коуена, застосований до менш екзотичної галузі – бакалійних товарів. З практичної точки зору, будь-який бакалійний магазин, який бажає продовжувати свій бізнес, повинен мати контракти з кількома великими постачальниками, такими як Крафт і Дженерал Мілз, або безпосередньо, або через дистриб'юторів, які виконують роль посередників. Таким чином, усі продуктові магазини пов'язані між собою договорами з загальними посередниками. Усю сукупність фірм — продуктові магазини, виробники, гуртові торговці — можна описати як мережу в тому ж сенсі, у якому Коуен описує охоронну агенцію як мережу [7]. Чи випливає з цього, що в бакалійній промисловості "договірні відносини ... спонукають фірми поводитися кооперативно, ніби вони одна велика фірма?" Чи є підстави вважати, що поведінка окремих фірм "обмежується інтересами всієї мережі?"

Продуктові магазини та охоронні агенції справді обмежені, але вони змушені слідувати  не своїм власним інтересам. Продуктові магазини змушені дотримуватися політики, яка максимізує добробут їхніх покупців, а охоронні агенції змушені забезпечити дотримання правових кодексів, які максимізують добробут їхніх клієнтів, по суті з аналогічних причин. В обох випадках обмеження є лише приблизним через відомі проблеми недосконалої конкуренції, недосконалих знань, зовнішніх ефектів тощо. Але ніщо в логіці обох ринків не веде до максимізації інтересів галузі.

Ствердивши, що індустрія охорони є фактично однією фірмою, наступний крок в аргументації Коуена є простим.

"Існування спільної арбітражної мережі створює засіб для змови охоронних агенцій. Члени мережі вважають вигідним підписати контракт, погоджуючись не конкурувати одні з одними. Агенції обмежують обсяги виробництва та підвищують ціни, таким чином пожинаючи монопольні прибутки. Членство в мережі вимагає договірного прийняття спільно визначених цін і обсягів виробництва, а також юридичних процедур..."

Подивімося, як це працює, пам’ятаючи, що «мережа» — це не фірма, а набір контрактів між великою кількістю фірм. Фірма А оголошує, що погоджуватиметься лише на арбітражні угоди з іншими фірмами, які погодяться обмежити виробництво та підвищити ціну. Фірма B розглядає цю пропозицію як будь-який інший крок у своїх переговорах з фірмою A - вона приймає її, якщо угода разом із будь-якою компенсацією, запропонованою фірмою A за згоду, робить її більш вигідною, інакше вона наполягає на дотриманні старих умов.

Але фірма B могла підвищити ціни та обмежити виробництво без будь-якої вимоги з боку фірми A. Причина, чому вона цього не зробила, полягала в тому, що це призвело б до зниження її прибутку. Вона прийме вимогу А, лише якщо А готова заплатити достатньо, щоб компенсувати збитки. Ситуація не відрізняється від ситуації в будь-якій галузі (без антимонопольного законодавства), де одна фірма намагається створити картель. Як і в будь-якій іншій галузі, можна мати прибутковий картель, якщо всі фірми зможуть якимось чином погодитися з картельною угодою та дотримуватися її, не допускаючи нових учасників. Одна з причин, яка є складною, як тут, так і скрізь, полягає в тому, що якщо якась галузева підгрупа утворює картель, то в інтересах усіх, хто не є членами, є зниження членства.

Здається, Коуен уявляє, що змова відбувається не на рівні фірми, а на рівні мережі. Він пише:

"Здатність до успішної змови закладена в самій природі мережі. Мережа може інтерналізувати проблему зовнішніх ефектів, що стоїть за мирним судовим розглядом, лише призупинивши якісну конкуренцію, тобто пропонуючи єдиний набір законів або процедури судового розгляду вищого порядку. Однак, успішна участь у змові щодо якості означає, що можливі й інші види змови".

Але, як ми вже бачили, ніщо в логіці системи не вимагає ні єдиних законів, ні якогось єдиного органу, що визначає такі закони. Звичайно, можливо, що буде один або кілька органів, які пропонуватимуть типові правові кодекси, і що багато фірм зможуть прийняти такі кодекси, щоб зменшити витрати на різноманітність законодавства. Тією мірою, в якій переважатимуть достатньо єдині стандарти, змова буде дещо легшою, оскільки буде менше вимірів, за якими буде необхідно визначати  угоду змови та контролювати її дотримання. Але орган, що встановлює стандарти, не забезпечує, як Ковен, здається, припускає, механізм примусового виконання картелю. Фірми, які не є членами картелю, можуть дотримуватись нецінових стандартів, обмежуючись ціною картелю.

Коуен також стверджує, що «анархія є впорядкованою лише за умови, коли мережа може діяти колективно, щоб не дати незаконним фірмам отримати значну частку ринку. Проте, якщо мережа може запровадити успішні санкції проти злочинців, вона також може запровадити успішні санкції проти потенційних конкурентів."

І тут він неправильно тлумачить анархо-капіталістичну систему або принаймні ту її версію, яку я запропонував і яку він цитував раніше. У системі зі ста агенцій однакового розміру, одна з яких є поза законом, кожна з дев’яноста дев’яти інших вирішує дев’яносто дев’ять відсотків своїх конфліктів арбітражем і один відсоток – насильством. Агентство поза законом вирішує сто відсотків своїх конфліктів силою. Оскільки насильство коштує набагато дорожче, ніж арбітраж, витрати поза законом набагато вищі, ніж витрати його конкурентів. Агенції, які не бажають підписувати арбітражні угоди, прийнятні для більшості інших агенцій, з якими вони, ймовірно, можуть вступити в конфлікт, не можуть отримати частку ринку не через якісь колективні дії «мережі», а через труднощі з продажем продукту, коли ваша вартість виробництва набагато вище, ніж у ваших конкурентів.

Це правда, що є одна особливість цього ринку, яка може полегшити картелювання. Якщо всі чинні фірми погодяться на спільну антиконкурентну політику, вони цілком можуть мати фізичну силу, необхідну для її дотримання, не даючи створюватися новим фірмам. Я досить довго обговорював цю можливість у Фрідмана (1989), де я писав:

"Охоронні агенції матимуть значну частку збройної сили суспільства. Що може завадити їм зібратися разом і використати цю силу для створення уряду?

... наші нинішні відділи поліції, національна гвардія та збройні сили вже володіють більшою частиною збройної сили. Чому вони не об’єдналися, щоб керувати країною для власної вигоди? Ні солдатам, ні поліцейським не особливо добре платять; напевно, вони могли б нав’язати краще врегулювання під дулом зброї.

Ми повинні ставити запитання не про те, чи буде анархо-капіталістичне суспільство захищене від захоплення влади людьми зі зброєю (безпека не є доступним варіантом), а чи буде воно більш захищеним, ніж наше суспільство, від подібного захоплення влади чоловіками зі зброєю. Я думаю, що відповідь —  так. У нашому суспільстві люди, які повинні організувати такий переворот, — це політики, військові офіцери та поліцейські, люди, обрані саме за такими характеристиками, як прагнення до влади та вміння нею користуватися. Це люди, які вже вірять, що мають право штовхати інших чоловіків – це їхня робота. Вони особливо добре кваліфіковані для роботи із захоплення влади. За анархо-капіталізму чоловіків, які керують охоронними агенціями, відбирають за їхньою здатністю вести ефективний бізнес і догоджати своїм клієнтам. Завжди можливо, що дехто також виявиться таємним виродком влади, але це, безсумнівно, менш імовірно, ніж у нашій системі, де відповідні вакансії позначено як «виродкам без влади не потрібно звертатися».

Крім темпераменту потенційних змовників, є ще один важливий фактор: кількість агентур охорони. Якщо на всій території, яку зараз займають Сполучені Штати, є лише дві чи три агенції, змова між ними може бути практичною. Якщо їх буде 10 000, тоді, коли будь-яка їхня група почне діяти як уряд, їхні клієнти наймуть когось іншого, щоб захистити себе від своїх захисників.

Кількість агенцій залежить від того, якого розміру агенція найефективніше захищає своїх клієнтів. Я припускаю, що цифра буде ближчою до 10 000, ніж 3. Якщо ефективність сучасних поліцейських сил є певним показником, то охоронна агенція, яка захищає до одного мільйона людей, набагато перевищує оптимальний розмір.

Мій висновок – стриманий оптимізм".

(Фрідман (1989), стор. 123-124).

Список літератури

Бьюкенен, Джеймс М. 1974, рецензія на Механізм свободи: путівник до радикального капіталізму Девіда Д. Фрідмана, Журнал економічної літератури XII, 3 (вересень 1974), стор. 914-915.

Коуен, Тайлер 1992, «Закон як суспільне благо: економіка анархії», Економіка та філософія, 8 (1992), стор. 249-267.

Фрідман, Девід, 1993, "Позитивний аналіз прав власності", що очікується в журналі "Соціальна філософія та політика".

Фрідман, Девід 1979, "Приватне створення та застосування закону — історичний випадок". Журнал правових досліджень 8, 399-415 (березень 1979).

Фрідман, Девід, 1989 Машина свободи, Путівник до радикального капіталізму, 2-е вид. Ла Саль, Іллінойс: відкритий суд.

Познер, Річард, 1992, Економічний аналіз права, 4-е видання, (Бостон: Маленький Браун, 1992)